Громадська організація «ДоступноЮА» багато років займається питаннями інклюзивності в Україні. Кілька останніх проєктів, які робила ця ГО, були присвячені доступності в повоєнній відбудові та інтеграції у суспільство ветеранів, які отримали інвалідність під час війни. Vidbudova.online поспілкувалася з заступницею керівника «ДоступноЮА» Наталією Пархитько про те, який був стан інклюзивної інфраструктури в Україні до початку повномасштабної війни, чому доступність – це не тільки про інфраструктуру та які сфери треба зробити інклюзивними першочергово.
– Охарактеризуйте, якою була ситуація з інклюзивністю в Україні до початку повномасштабного вторгнення?
– У рамках проєкту «Тостер», який робила «ДоступноЮА», ми перевіряли доступність центрів міст. Мова йде про міську раду, ЦНАП, а також приватну інфраструктуру в радіусі 500 метрів довкола центру: кав’ярні, аптеки тощо. Наше дослідження показало, що тільки 4% інфраструктури відповідали вимогам доступності. Це досить суб’єктивна цифра, бо ми не інспектували всі міста та об’єкти, але і вона показова.
Що стосується житлової інфраструктури, зокрема новобудов, бум яких спостерігався напередодні повномасштабної війни, то тут все більш ситуативно. Говорити про всі об’єкти ми не можемо, але, за спостереженнями, є ЖК, де зводять нормативні пандуси, встановлюють нормативні ліфти, пристосовані для людей з різними формами інвалідності. Але також є випадки, коли роблять тільки видимість інфраструктури доступності. Умовно, пандус є, а скористатися ним не можна. Що точно можна сказати – робилось все без єдиної стратегії.
– Чи є зараз якісь напрацювання стратегії впровадження інклюзивних рішень у повоєнній відбудові?
– З таких програмних документів є прийнята кілька років тому Національна стратегія із створення безбар’єрного простору в Україні до 2030 року. Про неї мало хто чув, та останнім часом вона згадується дедалі частіше. Проте про окремий план по інклюзивності в повоєнній відбудові я не чула. Але така стратегія повинна бути 100%. І вона має включати в собі позицію не тільки фахівців, які займаються питаннями доступності для людей з інвалідністю. Доступність – це і про батьків з візочками, і про людей з тимчасовими травмами, і про інші категорії.
Загалом має бути діалог експертів, влади, громадських організацій. Чого точно не можна робити, так це брати досвід інших країн та впроваджувати його без поправки на наші реалії. Англія чи та ж Польща дуже довго йшли до свого рівня інклюзивності. Але й зараз, попри всі досягнення, є локації, які там не доступні. Ми також не можемо охопити все одразу, тож важливо визначити пріоритети. Наприклад, наша команда вважає, що, перш за все, варто працювати над доступністю соціальних послуг.
– Які ще напрямки важливо охопити першочергово?
– Важливий момент – це транспорт, особливо громадський. Скажімо, маршрутки мають просто зникнути, як явище. Вони не доступні для всіх людей: там тісно, там сходи які можуть травмувати. Теж стосується і старих трамваїв. Знаю випадки, коли там отримували травми люди без порушень здоров’я. Знову ж таки, важлива не тільки фізична інклюзивність, а й моральна. У березні цього року в Кривому Розі стався скандал, де водій автобуса вилаяв та виштовхав людину на кріслі колісному. Це навіть не образи, а буквально порушення прав людини.
Але є й позитивні приклади. Компанія Uklon запустила таксі для людей, які користуються кріслами колісними. Також Укрзалізниця облаштовує ліфти на центральному вокзалі у Києві. Це тільки перші зміни, на масштабування знадобляться роки, але процес пішов.
– Як, на вашу думку, варто стимулювати впровадження інклюзивності: покладатися на соціальну відповідальність бізнесу чи на жорстку регуляцію з боку держави?
– Моя мрія, щоб у кожного українця була закарбована важливість доступності простору. Щоб люди, які будують щось чи реконструюють «за умовчанням» робили свої проєкти відповідно до потреб людей з інвалідністю.
Якщо говорити реалістично, то це комплексний підхід. Перше – просвітницька робота та стратегії безбар’єрності. Не тільки на національному рівні, а й для кожної окремої організації чи установи. Скажімо, є мережа супермаркетів і у них прописано, що під час ремонтів, чи незалежно від них, треба впроваджувати норми інклюзивності. До того ж, це не тільки про інфраструктуру, тут і про навчання персоналу правильній комунікації, і залучення людей з інвалідністю до роботи тощо.
Паралельно з цим має йти суворий контроль з боку держави. Повинні працювати штрафи, інші санкції – ледь не до припинення роботи об’єктів, які порушують норми доступності. Звісно з попередженнями, з можливістю виправити ситуацію.
– Якщо говорити про вартість інклюзивних рішень, чи може вона перешкоджати впроважденню доступності?
– Переважно все залежить від локації. Але якщо це щось «стандартне», де не треба ліфт, чи надто довгий пандус, то мова йде про мінімальні суми. На фоні загальної вартості проєкту вони можуть бути навіть непомітні. Звісно на рельєфній місцевості інвестиції у таку інфраструктуру треба більші.
Зазвичай вистачає нормативного пандуса та інших простих рішень. Але від доступності, у першу чергу, виграє той же бізнес. Банально до закладу чи магазину прийде більше відвідувачів. І мова не тільки про людей з інвалідністю чи батьків з візочками. Свідомі громадяни також охочіше обирають соціально відповідальний бізнес.
– Ви вже кілька разів говорили, що доступність – це не тільки інфраструктура. Як має відбуватися інтеграція людей з інвалідністю (зокрема і ветеранів) в економіку та ринок праці?
– Люди з інвалідністю, як і будь-хто, мають велетенський потенціал. Вони можуть дуже допомогти економіці та покращити більшість її секторів своєю участю. Часто треба перевчати таких людей з їх первинної професії. Але витрати на це будуть компенсовані співробітником у вигляді податків протягом кількох років, а далі людина генеруватиме «прибуток» для бюджету.
Але питання не тільки в тому, щоб, за потреби, допомогти людині з інвалідністю освоїти нову професію. Також треба забезпечити відкритість суспільства: всі мають розуміти, як поводитися та спілкуватися з людьми з інвалідністю. Мова тут і про потенційних колег, і про можливих клієнтів. Можу сказати, що зараз уже деякі компаній звертаються за консультаціями щодо інклюзивності і не тільки архітектурної.
Окремо зауважу, що залучення людей з інвалідністю на ринок праці має бути на конкурентних умовах. А от з державними квотами на працевлаштування таких людей я була б обережна – це може створити сприятливі умови для корупції.
– Через війну суттєво збільшиться кількість людей з інвалідністю. Чи можна говорити, що вони сформують «критичну масу», яка суттєво прискорить впровадження інклюзивності?
– Коли я тільки починала співпрацювати з «ДоступноЮА», як волонтерка, то думала, що за пару років нам вдасться зробити країну інклюзивною. Але, чим глибше вивчаєш питання, тим зрозуміліше скільки реально часу треба. В моєму уявленні зараз мова йде про 20-30 років.
Справді, на жаль, після війни буде набагато більше людей з інвалідністю. Проте, скільки з їх загальної кількості буде проактивних осіб, які стимулюватимуть зміни? Думаю, на 100% система доступності запрацює тільки за колаборації всіх зацікавлених сторін, які будуть активно працювати не один десяток років.
