Денис Кляп – волонтер та один із засновників благодійного фонду «Free and unbreakable», який займається волонтерською діяльністю з 18 років.
Найбільший страх для Дениса, як і для будь-якого волонтера – не встигнути. Не встигнути довезти необхідні ліки та амуніцію; забрати беззахисних людей із найгарячіших точок країни; знайти й передати все, що потрібно для життя та боротьби. Кожного дня він та його команда працюють не зупиняючись ні на мить, аби наблизити нашу перемогу.
У сьогоднішньому інтерв’ю ми познайомимося трішки більше з Денисом та його фондом «Вільні та незламні».
- Ваша волонтерська діяльність почалася з перших днів війни, тож розкажіть, будь ласка, чим займалися до 24 лютого?
До 24 лютого я перебував у Чехії. Моя професійна діяльність пов’язана з працевлаштуванням людей за кордоном, я займаюся цим уже близько 4-х років.
- Після початку повномасштабного вторгнення, які волонтерські завдання ви виконували?
Коли почалася війна, я почав діяти з першого дня. Орендував за свої кошти автобус і поїхав забирати людей зі словацького кордону: тоді багато хто переходив його пішки з дітьми, а на вулиці був жахливий мороз. На той час там ще не було ні волонтерів, ні жодної організації для допомоги взагалі. Я виклав історію у своєму інстаграмі про те, що можу забрати людей, тому якщо потрібна допомога – звертайтеся. Залишив два номери, і буквально наступного ж ранку мій телефон просто розривався від дзвінків та смс. У мене було близько 160 пропущених і купа повідомлень в усіх можливих месенджерах.
Ми з колегою, з яким раніше організовували працевлаштування людей за кордоном, почали надавати безкоштовні консультації та допомогу. Тим, кого я не міг забрати, намагалися дати чіткий план як діяти: що потрібно робити, куди йти й так далі. Допомагали з пошуками автобусів, проживанням, або зв’язували з іншими волонтерами, які далі продовжували роботу з ними. Цим я займався до 27 лютого, і ці три дні здалися мені вічністю. Автобус на 25 місць, 800 кілометрів в один бік, я постійно був у дорозі й узагалі не спав. Насправді це дуже виснажує. За перші дні вже більш-менш налагодилася вся волонтерська система, тому я зрозумів, що більше там не потрібен.
- Що спонукало вас вступити до лав волонтерів?
Я займався волонтерською діяльністю ще до війни. З початку пандемії, коли був дефіцит на маски, організовував пошив багаторазових масок у Полтаві, повністю своїм коштом. Окрім того, у мене було двоє підопічних у лікарні «Охматдит» – хлопчик і дівчинка, яких я забезпечував ліками кожного місяця. Більшість дітей там лежить із нирковою недостатністю й чекають на пересадку. Дівчинці, до речі, уже зробили операцію.
Чому я займаюся цим? Я просто така людина, мені подобається допомагати. До того ж як я можу перебувати за кордоном, коли всі мої рідні тут.
- Чи були у вашій практиці екстремальні ситуації? Можливо, коли ризикували своїм життям? Розкажіть про них детальніше.
Коли я повернувся із Чехії, то вже на другий день поїхав у Харків. У той час ніхто з волонтерів ще не їздив туди, бо там було реально небезпечно. Я взяв у знайомого бус і збирався відвезти ліки IT-спеціалістам, які ховались у підвалі свого офісу. Харків не знаю взагалі, тому повністю довірився картам. Мені розповіли, по яких вулицях їхати не варто, бо там стріляють, але чомусь мій навігатор вирішив повести мене саме тими небезпечними маршрутами. Я поїхав туди, куди їхати було не можна, і опинився на якійсь площі, зараз уже не згадаю на якій саме, бо все було наче в тумані. Там були безперервні прильоти. Коли потрібно було приймати рішення, що робити далі, то я просто зупинився в епіцентрі вибухів і намагався взяти себе в руки та знайти вірний маршрут. Урешті-решт виїхав звідти й зміг дістатися необхідної точки. Але після цього всі інші прильоти за період волонтерської діяльності були для мене вже звичною річчю.
- Яка ситуація під час волонтерської діяльності зворушила вас найбільше?
Це було 3 березня, коли я евакуйовував людей з Харкова, які хотіли поїхати в Полтаву. Забрав пару з Салтівки, охоронця того офісу, куди я привозив ліки, разом із його дружиною та маленьку дитину з батьками. Вони їхали у вантажному бусі, на мішках, а дорога тоді була дуже довгою. Навігатор повів нас не напряму, а якимись незрозумілими маршрутами по ґрунтовій дорозі. Нас зупиняли на кожному посту, наводили автомати та запитували, чому ми тут їздимо, бо тоді не можна було ось так просто всюди кататися. Уже в Полтаві одна з жінок вийшла з машини і, озирнувшись навколо, розплакалась. У неї була справжня істерика, і вона не могла заспокоїтись довгий час. Її вразило те, наскільки в нашому місті спокійно, адже в Харкові вони перебували під постійними обстрілами. Мені тоді дуже щиро дякували, це було неймовірно зворушливо.
- Як виникла ідея заснувати власну благодійну організацію?
Це була моя мрія – заснувати власний благодійний фонд. До того ж я хотів збільшити масштаби допомоги саме військовим, а також розширити доставку всього необхідного в гарячі точки. Коли ми тільки починали, то навіть не могли уявити, що все це переросте в повноцінну організацію, але тепер моя мрія здійснилася!
- Чому обрали саме таку назву – «Free and unbreakable»?
Назва прийшла одразу, тому що всі ми українці вільні та незламні, усі готові боротися до останнього за свою свободу та незалежність.
- Розкажіть, кому і як ви допомагаєте?
70% нашої роботи – це допомога військовим. Пошук і закупівля необхідної амуніції; передача військового спорядження й тактичної медицини.
20% – евакуація цивільного населення з гарячих точок та доставлення туди гуманітарної допомоги тим, хто вирішив залишитися.
10% – допомога постраждалим тваринам.
- Скільки часу займає волонтерська робота?
Коли я почав розбирати свій графік, то зрозумів, що волонтерська діяльність займає десь 80% мого часу на цей момент, на початку війни це були всі 100%. Буквально місяць назад я нарешті повернувся до своєї роботи, працевлаштування за кордоном, бо наразі це досить актуальна тема. До цього моменту я не працював узагалі.
- Як виглядає звичайний робочий день волонтера?
День починається з 1000 дзвінків, які приймаю я та мій колега. Планується, що в майбутньому за це будуть відповідати інші люди, бо в мене, чесно кажучи, уже трішки їде дах. Прокидаюся від цих дзвінків, записую, що треба зробити та кому що передати. Складаю план роботи, вирішую логістичні та фінансові питання. Також зв’язуюсь з іншими фондами в пошуках усього необхідного по наших запитах. А взагалі, завдання змінюються залежно від потреб.
- Чи було таке, що хотілось усе закинути? З якими труднощами ви стикаєтеся в роботі щодня?
Так, насправді дуже часто хотілось усе кинути, особливо в перші дні. Я працював 24/7 без вихідних від самого початку війни, і зрештою, просто вигорів. У мене не було сил та мотивації навіть на якість елементарні завдання.
Щодо труднощів, то складно сказати, бо насправді ми розв’язуємо всі проблеми, з якими стикаємося. Перше, що спадає на думку, то це постійна нестача палива та грошей, але то все дрібниці. Немає ситуації, з якої ми б не змогли знайти вихід.
- Що допомагає не падати духом?
Хлопці – військові, з якими ми постійно спілкуємось. Коли стає важко, і я думаю, що варто все закінчувати, то одна розмова з військовим, і одразу повертаєшся до роботи. Їхні історії змушують працювати більш наполегливо та не зупинятися на досягнутому. Мені можуть подзвонити о 1-й годині ночі й сказати, що в місто привезли 300 поранених, і потрібно буквально все – від одягу до їжі. Ось про що тут можна ще говорити?! Шукаємо, відвозимо. Коли ти постійно в цій атмосфері, то вже неможливо вирватись. Разом до перемоги!
- Які цілі ви ставите для вашої організації? Поділіться планами на майбутнє.
Дуже хочемо допомагати пораненим із протезуванням та психологічною підтримкою. Також збираємося ще більше розвивати напрямок для постраждалих тварин – закупати корм, забирати та влаштовувати їх у нові родини. А так, хочемо масштабувати ті напрями, які діють нині – допомога військовим та евакуація.
- Скільки учасників у вашій команді? Розкажіть про них та їхні обов’язки.
На постійній основі у фонд залучені 9 осіб. Я – директор фонду, приймаю всі рішення й повністю займаюся організацією роботи. До мене звертаються із запитами, я продумую структуру роботи й вирішую всі важливі питання.
Тарас, співзасновник організації, займається тим самим, що і я – вирішує тисячі завдань у день. А ще він людина, яка може знайти буквально все, не відомо, як він це робить, але факт залишається фактом. Дзвонить мені та ще в сотні волонтерських фондів і знаходить потрібні речі, швидко та якісно.
Чотири людини з нашої команди – це smm-спеціалісти: копірайтер, маркетолог, дизайнер та контент-менеджер. Усі працюють на безоплатній основі.
З нами працює дівчинка, Андріана, яка грає важливу роль у нашій організації. Вона займається документацією та формуванням запитів, паралельно грає в ляльковому театрі. До речі, там же вона тримає велику частину гуманітарної допомоги й привозить, коли це необхідно. Ще в нас є дві людини за кордоном, які допомагають із логістикою там.
- Яке досягнення своєї волонтерської організації ви можете назвати найбільш вагомим?
Ми домовилися з одним фондом, який виділив нам наповнення для тактичних аптечок на суму близько 10 тисяч євро. Це було круто! А так ми дуже багато робимо кожного дня, тому складно виділити щось одне.
- Три якості, які вважаєте важливими для волонтера?
По-перше, це наполегливість. Ти можеш зробити два дзвінки в гуманітарні штаби або інші фонди, отримати відмови й здатися. Хоча варто докласти трошки більше зусиль і все точно вийде, бо насправді реально знайти все, навіть те, що здається неможливим.
По-друге, важливо мати позитивне мислення. Є багато складних моментів, через які можна легко вигоріти. Ти важко працюєш цілий день, і іноді тобі навіть не подякують, тому позитивні думки дійсно рятують.
І останнє – багатозадачність, коли ти можеш і працювати, і займатися волонтерством, поєднувати всі ці штуки легко та ненав’язливо.
- Чи плануєте займатися волонтерством після перемоги? Якщо так, то що це буде?
Звичайно. Плануємо розвивати психологічну підтримку для військових та волонтерів, а також допомагати людям, які втратили житло через війну.
- Ви займаєтесь просуванням свого фонду?
У нас є партнери, наразі ми об’єднуємося з двома фондами для того, щоб отримати грошовий грант. Також просуваємо Instagram та Facebook, збираємося запускати рекламу. Шукаємо підприємства за кордоном та в Україні, які готові інвестувати в наш фонд, тому що наразі це все знаходиться не в тих масштабах, яких хотілось би. На сьогодні з деякими вже є домовленості щодо встановлення баночок для збору коштів.
Бліцопитування героя інтерв’ю:
- Найбільша мрія на цей момент?
Розвинути фонд більше ніж у Притули.
- Що зробите в першу чергу після нашої перемоги?
Буду працювати й далі для допомоги військовим.
- Улюблена українська пісня?
«Батько наш Бандера». До речі, у нас в машині завжди висить його портрет.
- Перше слово, яке приходить на думку, коли чуєте Україна?
Незламність.
- Хто з відомих українців вас надихає? Чому?
Притула. Я захоплююсь його діяльністю, тим, що він використовує свій авторитет для такої величезної волонтерської роботи. Як організована їхня праця – це просто щось неймовірне.
- Що ви можете сказати людям, які планують займатися благодійністю?
Робіть, що можете, з тим, що маєте, там де ви є!
Щоб ознайомитися з діяльністю та допомогти фонду переходьте за посиланням.
Підготувала інтерв’ю Фіненко Євгенія
